Біографія отця Владислава Ванагса

Деталі

травня 17, 2013

Автор: Super User

Отець Владислав Ванагс MIC народився 4 квітня 1931 року в Латвії, у побожній родині. Сім'я проживала в селі Строди, що знаходиться в Краславському районі у Латвії. Хоча визнавання віри в Радянському Союзі було переслідуване, та батьки Владислава трималися міцно своєї віри, поєднуючи її з важкою працею та вихованням своїх трьох синів.

Батьки, Павел та Люція, були дуже богобоязливими, працьовитими і люблячими. Улітку обробляли землю, а в зимовий період продавали напрацьоване. Батьки хотіли, щоб принаймні один з їх синів став священиком. Коли Владиславу було шість років, мати померла. Рік по тому його батько одружився з іншою жінкою, і вони мали дев'ятеро дітей.  Після закінчення навчання у школі допомагав батькові в полі. В 1949 – 1952 роках Владислав служив у Радянській Армії. Після військової служби він отримав у місті Єлгава (біля Риги) землю, де збудував шклярню, а також вибудував двоповерховий дім.   У 1954 році у м. Єлгава Владислав почав працювати начальником транспорту у закладах, що виготовляли сільськогосподарську техніку.   Владислав мав добру роботу та міг матеріально себе забезпечити. Здавалося, що вже досягнув того, чого хотів, але у своєму серці він відчував неспокій, тому що Бог для нього намітив інші плани . Він захворів. Після одужання почав часто ходити до церкви і на сповідь, співати в церковному хорі.   Після довгих обдумувань і молитов, Владислав прийняв тверде рішення - йти навчатись у семінарію. Це було різким поворотом у його житті.

У 1969 році, маючи 38 років, він вступив до семінарії в Ризі. За свої роки у семінарії Владислав був дуже вдячний своїм професорам за батьківську опіку й підтримку, адже він думав, що не дасть ради в навчанні. Чотири роки ним опікувався отець Петро Упінєк, та по чотирьох роках священик помер, а на його місце прийшов отець Віктор Пентіуш, маріянин, який провадив потаємно в семінарії «маріянський новіціат». Саме тут Владислав познайомився з Орденом Маріянів, який йому дуже припав до серця. Згодом, під час навчання у семінарії, Владислав був прийнятий до Ордену Отців Маріянів.

Свої перші обіти отець Владислав зложив у 1975 році, а вічні в 1979 році, тому ще після освячень священицьких протягом чотирьох років приїжджав до отця Віктора Пентіуша відновлювати свої чернечі обіти.

Після п'яти років навчання в Ризькій Духовній семінарії Владислав став священиком і монахом Ордену Отців Маріянів.

Протягом двох років о. Владислав працював у Варікяні, парафія в Ладгалії, недалеко монастирів Маріянського Ордену, у Вілені і Резекні в Лієпаї в портовому місті, яке розташоване над Балтійським морем. Ця праця давала йому велику радість, тому що парафіяни дуже шанували отця, любили і цінували, адже Дух Божий чинив через отця Владислава своє діло в людських душах.

Потім отця направили до Лієпая, куди скеровували тільки тих священиків, які знали іноземні мови й були добре підготовлені з душпастерського погляду. Отець Владислав відправляв там тиху Святу Месу о 7.00 годині, а отець пралат о 8.00 з органістом і співом, котру в будні дні відвідувала досить велика група людей. Але отець Ванагс не звертав уваги, що до нього на службу приходило менше людей, він молився та завзято проголошував проповіді до тієї горстки людей, не втрачаючи надії. Через деякий час ситуація почала змінюватися, до отця Владислава почало приходити все більше й більше людей, а до отця пралата, навпаки, все менше. Одного разу здивований пралат запитав отця Владислава: ,,Що отець робить?", а він відповів: "Я тільки ділюся з людьми роздумами таємниці Літургійного дня".

Місто Лієпая знаходиться в Курляндії, де було прийняте лютеранство, також   комунізм був поширений в тій мірі, що священикам було заборонено супроводжувати тіло померлого на кладовище й   класти хрест на могилі. Отець Владислав попросив теслю за власний кошт зробити кілька надгробних хрестів. Після цього похоронній процесії передував хрест. Отець Владислав, розуміючи, що ризикує власним життям, заохочував хоронити людей згідно з християнськими традиціями.

По певному часі отця Ванагса було скеровано на Україну, в місто Городок. Отця попередили, що біля 600 поляків приходить до сповіді і Святого Причастя в перші п'ятниці місяця і треба їм служити. Отець Владислав приїхав до Городка на залізничну станцію. Привітав його там якийсь чоловік і завіз до каплиці, що знаходилась на старому цвинтарі.

До Городка о. Владислав приїхав Попільної Середи, 23 лютого 1977р. У своїй автобіографії згадує: «Інші священики першу Службу на новій парафії відправляють у білому орнаті, з органами, співом хору, а я - в фіолетовому орнаті, покутнім, і з посипанням голови попелом. Нікого я не знав. Саменький, з Ісусом і Марією, без дому і костьолу. Як я це болісно переживав! Допіру сьогодні бачу, що це Бог прислав мене на Україну і визнаю, що Боже Провидіння послужилося людьми»

У Городоцькій парафії, яка налічувала сотні прихожан, було особливо відчутним устремління влади КДБ знищити сильний релігійний осередок — жорстоке переслідування відчувалось на кожному кроці. У 1980-1982 роках отець Владислав Ванагс розпочав відбудову каплиці. Він мав намір побудувати новий храм, зберігаючи попередню назву приходу Св. Станіслава Єпископа та Мученика.

Довгий час міська влада не дозволяла розбудовувати каплицю. Коли священик написав заяву на розбудову каплиці, виконком відразу агресивно відреагував, відразу прибула комісія уповноважених по справах релігії з Москви, Хмельницького та міських органів. Запитували, як священик хоче розбудовувати каплицю, яку територію вона займатиме. Отець Владислав пропонував розбудувати каплицю на п'ять метрів з кожного боку. Представники влади не погоджувалась на таку велику територію. Однак настоятель Городоцького приходу був непохитний та на протест влади дав таку відповідь: "А ви не знаєте, що в Ісуса Христа було п'ять ран! Якщо побудувати меншу та тоншу каплицю, люди в ній не помістяться, не пролізуть, там можна буде лише дрова складати".

Прихожани разом із священиком молилися, щоб Господь "закрив владі очі" в час, коли відбувалась таємна будова каплиці. На початку люди ряднинами виносили землю з-під каплиці та розсипали між могилами. Поволі під костелом виникла таємна каплиця. У ній зробили підлогу, обшили дошками, підвели електричний струм, закупили крісла. Каплиця містила 150 осіб, входилось до неї по драбині з верхньої каплиці. Однак не довго довелось радіти, коли дізналась влада, відразу прийшла комісія та наказала засипати каплицю.

У 1983 році влада дала дозвіл на будівництво костелу за своїм планом та кресленням, а план та креслення отця Ванагса не прийняли.

Перше будівництво тривало майже три місяці. Заклали фундамент, але не було єпископа, щоб посвятити будову, тому священик посвятив сам. Пізніше після залиття фундаменту влада заблокувала будівництво на 5 років. Не дозволяли будувати бічні каплиці, присвячені Св. Йосипу та Св. Антонію, називали їх "кишенями". Будувати храм без цих бічних вівтарів священик не погоджувався. Говорив: "Якщо вам потрібний клуб, ми побудуємо його вам, але в іншому місці, а нам потрібний костел, Божий храм".

Також довгий час велась інша боротьба за будівництво передньої частини храму. Влада ніяк не погоджувалась та не дозволяла будувати коло - хрестильницю, яка мала розміщуватись за вівтарною частиною. Для вирішення цієї справи священик відправився в міську раду. "Вірвався" в кабінет міського голови, котрий знаходився там один. Влада побоювалась Городоцького священика, мала настанову, щоб жоден з представників влади не залишався сам на сам з отцем Ванагсом. Говорили між собою, що настоятель може зачаровувати людину. Такою була характеристика отця Владислава Ванагса серед комуністів. У кабінеті священик нічого не промовив, лише декілька хвилин дивився на керівника. Потім запитав: "Людина може бути без голови?". Наляканий представник влади відповів: "Ні". "А костел без голови, без хреста може бути?". "Також ні", - пролунала відповідь. "Я на вас даю скаргу в міський суд, яке ви мали право викреслити з креслення голову храму?!". Коли відбувалось будівництво "голови" храму, жоден представник влади не з'явився на будові.

У цей час на будові працювало 13 бригад робітників, люди працювали у дві зміни. За неповних сім місяців був побудований цілий храм, а   за девять місяців вся будова була завершена.

Під час будівництва Городоцького храму виразно відчувалась опіка Божого Провидіння. Вдавалося діставати матеріали на будівництво, нічого не бракувало.

Коли закінчили будову, потрібно було запросити єпископа, щоб посвятив храм. Єпископа в Україні не було вже майже 70 років. Отець Владислав Ванагс поїхав до Риги, зустрівся з єпископом, який скерував його в Україну. Священик запросив його приїхати в Городок.

17 вересня 1988 року єпископ з Риги освятив новозбудований храм.